мистецькі вечорниці

 

Ми – українці




Зазнали горя ми по вінця:

Нас б’ють, товчуть, печуть вогнем…

Такий народ ми – українці, –

З ярма – в ярмо, а ми живем!..

Живем і терпимо все знову,

Немов приручене тягло.

В нас відбирали навіть мову, –

Мовляв, нема такої й не було…

Хотіли вбить живущу віру,

А ми ж були і є людьми.

 Хто не корився – до Сибіру,

Довбати скелі Колими.

Земля родюча, край прозорий,

Дебелі хлопці, як орли,

А де ж такі голодомори,

Скажіть мені, як в нас, були?!

Не раз наш недруг зуби шкірив

На нас без права, без вини…

Це ж нашу кров пили вампіри

В роки продажної війни.

Чи ж не від тої втіхи-злоби

Нам на нещастя, на біду

Раптово вибухнув Чорнобиль,

Жбурнув у небо смерть руду?!

А ми живем, байдужі, хворі,

Від трударів і до посад

Тупцюємо в німій покорі,

Одні – вперед, другі – назад…

Отож бо годі нам топтатись,

Як хочем досягти мети,

Усім нам треба об’єднатись

І тільки уперед іти!

І хоч не всім Тризуб сіяє,

Розпух лиш в декого живіт,

А решта має те, що має –

Дивує співом цілий світ.

Ми вільні вже, як турки й німці,

Гуртуймось дружно для добра.

Ми ж є народ, ми ж – українці

Навколо вічного Дніпра!

Чого ж наш край, як в прірву, гепнув?

В нас є права й немає прав…

Якби знайшовсь премудрий гетьман,

Щоб нас до згоди позбирав!..

Щоб не стояли на колінцях

На роздоріжжі, мов старці.

Ми ж є народ, ми – українці,

Самого сонця посланці!

 

Яків Івашкевич



Обновлен 29 июл 2015. Создан 17 июн 2015