мистецькі вечорниці

 

Лист із потойбіччя




        Стомлені хлопці зайшли до кав’ярні. Кінець робочого дня, а попереду сумна подія – роковини смерті Світлани. Домовились посидіти, поспілкуватись, пом’янути. Колишній наречений, колишній шафер. Усе колишнє, тільки біль − нестерпний, пекучий і щоденний. Біль − це, мабуть, усе, що пов’язувало Олега з реальністю.. Душею він уже давно був там − зі Світланою…

− Ну і довго ти ще будеш побиватися, − обережно запитав Марк. − Ти з лиця зійшов. Поглянь на себе. Так не можна. Світлана б не хотіла бачити тебе таким.

− Хотіла б, не хотіла…− Сумно повторив Олег. − Хто знає? Ми так любимо розписуватись за інших, але часто не знаємо навіть, чого хочемо самі.

− Не знаємо, згоден. Але вона не хотіла б… Це точно. Я ж її добре знав. Вона була світлою людиною і вона не хотіла б, щоб ти пірнав у темінь.

«Дзелень!» − Прийшла смс-ка. Олег нервово відкрив телефон.

− Ну хто це ще? Хвилини у спокої не залишать!

Хлопець швидко пробіг очима текст і сполотнів.

− Що там? − Непокоївся співрозмовник. − Щось трапилось?

− Та я … Я не знаю, що це таке. Чийсь недолугий жарт, або… Або я не знаю, як це пояснити. − Олег передав телефон.

      «Привіт! − Повідомлялось у листі. −  Я дуже-дуже сумую за тобою. Дуже. Але я не хочу, щоб сумував ти. Чуєш? Ти завжди повинен бути щасливим. Я так хочу. J Молюся за тебе. Хай береже тебе Бог! Світлана.» І дата − за день до смерті. Він був на роботі, вона сумувала… Це була «по-роковому» затримана смс.

 

Тетяна Івашкевич



Создан 17 июн 2015