мистецькі вечорниці

Угорщина, погляд збоку




Так судилося, що кілька років свого життя я провела в Угорщині. Чи було це випадковістю, я не знаю. (Люди кажуть, що випадковостей у житті не буває.) Знаю тільки, що я цього не планувала і, навіть, не мріяла. Усе вирішилося буквально за кілька днів. Я тоді працювала в Київському національному університеті. З Угорщини повернулась моя колега-викладач, серед цілої кафедри бажаючих покинути надовго сім’ю не знайшлося, а оскільки я тоді була незаміжня, мене й відкомандирували. Пізніше тато мені розповів, що мій дід у Першу світову провів якийсь час в угорському полоні, там він опанував ази угорської мови і, навіть, тата навчив рахувати…

Коли я ступила на угорську землю, мови я не знала зовсім. Це була свого роду авантюра, проте мене переконували, що саме такого викладача й потребує приймаюча сторона. Моїм завданням було навчати студентів української мови, а це краще виходить,  у людей, що не мають спокуси перейти на мову оточення. Звичайно, дуже швидко мені довелося сісти за вивчення угорської, оскільки інакше вижити в країні, де не приживається жодна з іноземних мов, важко. Угорці дуже ревно ставляться до своїх національних цінностей, а мова для них – це святе. Там навіть у великих містах не знайдете вивісок, зроблених  так званими мовами міжнародного спілкування. Коли б нам так! Усе телебачення повністю транслюється угорською, виняток становлять лише поодинокі іноземні канали, які підключаються за досить високу плату або ж приймаються через супутникові антени. Тож в Угорщині я відкрила для себе поняття «мовний голод». Це нестерпне, пекуче бажання доторкнутися до рідного слова. Порозмовляти вільно, не добираючи слів, можна було тільки в невеличкому колі російської діаспори, що опікувалася мною за відпрацьованим графіком – тобто раз або два на місяць.

Університет. Працювати мені пощастило в одному з найкрасивіших університетів Європи – Дебреценському університеті імені Лайоша Кошута, що відраховує історію з 1538 року, коли було відкрито Кальвіністський коледж. Зараз університет охоплює 11 факультетів і два коледжі. Кількість студентів на сьогодні перевищує 20 000 осіб. Головну будівлю університету (в якій, власне, я й працювала) побудовано у французькому стилі. Перед фасадом – величезний фонтан, прикрашений з обох боків велетенськими голими статуями, біля яких полюбляють фотографуватися студенти та туристи. За будівлею головного корпусу – Ботанічний сад із рідкісною колекцією дерев та квітів.  Збоку – паркова зона Великий ліс, де розміщено Аквапарк, комплекс термальних басейнів та  штучне озеро. Поруч їздить комфортабельний трамвайчик із дзвіночками, їх мелодії ще довго бринять у серці гостей міста.

Специфіка викладання. В університеті навчається величезна кількість не тільки угорських студентів, а й зарубіжних – багато українців (із Закарпаття), поляків, німців, китайців тощо. Усі мови, представлені до вивчення, викладають виключно носії. Керівництво за звичай формує й визначає кістяк базових (обов’язкових) дисциплін та дисциплін «на вибір». Так, українська мова була обов’язковою для студентів-славістів, а також пропонувалася («на вибір») усім іншим бажаючим – географам, медикам, германістам, аграріям і т.д. Ті дисципліни, що втрачали популярність серед студентів, поступово зникали з навчального плану вузу. Тож викладачам доводилося щоразу боротися за свою аудиторію. Відразу скажу, що українська мова користувалася попитом, задля цього я прикладала багато зусиль, опираючись на підтримку студентів із Закарпаття -- Діани Топерцер, Катерини Мордвинцевої, Людмили Кріштон (дорогі мої, я вам дуже вдячна за підтримку!), організовувала українські вечори, читання, ярмарки. Неабияким мотивом вивчення української була також близькість наших країн. Багато хто вивчав нашу мову, щоб відвідати рідних  в Україні, або ж поїхати на закупи в прикордонні райони. Насамкінець, ми залучили до співпраці Генеральне  консульство України в Ніредьгазі та Посольство України в Будапешті.  Підтримували зв’язки з Товариством української культури (Будапешт).

Ставлення до іноземців. Загалом угорці дружелюбний народ. При зустрічі вони завжди посміхнуться, поцікавляться вашими справами, але на цьому, власне, й усе. Слухати про чиїсь проблеми вони не стануть, швидко закінчать розмову і втечуть. У гості,  кафе, ресторани майже не ходять. Увечері в місті прогулюються здебільшого іноземці, угорці ж домосіди. Цікаво, що наші закарпатці, після переїзду в Угорщину, починають розуміти, що вони українці (до цього вважали себе угорцями). З корінними угорцями, як вони стверджують, у них не співпадають біоритми, світосприйняття. Звідси непорозуміння. Українські угорці завжди тримаються зосібна. Подібним чином ведуть себе і росіяни. Щоправда, наші скаржаться на те, що угорці їх вважають нижчою расою, а росіяни, звичайно, нижчою расою вважають самих угорців. З-поміж них є такі, що прожили в Угорщині більше 50-ти років, але угорської мови принципово не вивчили, покладаючись на допомогу родичів та друзів. Щодо мене, то я не відчувала там жодної дискримінації. Навпаки, усі ставилися підкреслено шанобливо. Університет з власних коштів знімав мені трикімнатну квартиру, колеги, господарі житла, з якими мені доводилось спілкуватись, були надзвичайно люб’язними і толерантними. На жаль, до власних викладачів, як і у нас в Україні, вуз ставився не так гостинно. Їм самим доводилось  вирішувати свої житлові проблеми.

Окремо хотіла б розповісти про директора Інституту славістики (структурний підрозділ університету, в якому я працювала) Нодь Ласло Кальмана. Це був приклад керівника з великої літери. Людина надзвичайно обдарована, в наукових колах знаменита, за сумісництвом він ще й очолював кафедру в Кракові (Польща), і, разом з тим, на дивовижу проста, люб’язна, надзвичайно гостинна. Він робив усе можливе, щоб три його іноземні лектори – болгарський, польський та український почували себе, як удома. Згадуючи його, я завжди згадую мамину науку: «Донечко, ніколи не бійся великих людей. Вони завжди допоможуть. Бійся посередніх, бо вони повсякчас стверджуються за рахунок інших.» Так от, цей непересічний керівник ніколи не ставив себе вище інших, ніколи не вивішував графіків прийому, не влаштовував показове паломництво під своїми дверима, ніколи й нікого не викликав до себе на килим, усе вирішував у робочому режимі, не боявся сам спуститися на розмову до підлеглого, усе робив виважено, професійно і з великим серцем. Коли порівнюю його з численними вітчизняними чиновниками, дуже хочеться влаштувати народну люстрацію. Як часто, на жаль, наші «слуги народу» забувають, кому вони служать.

Діаспора. Дебреценська діаспора складається переважно з росіян (жінки пенсійного віку, що вийшли заміж за угорців), болгар (та ж історія) та закарпатських українців. З українців, окрім студентів, я була знайома лише з двома жінками. Одна з них повністю асимілювалася, навіть дітей не навчила рідній мові. Хвалилася, що її мати (українка) онуків (угорців) абсолютно не розуміє. Інша – була патріоткою, але, в силу сімейних проблем, виключно на словах. Краща ситуація з українцями в Будапешті, там діє  Товариство української культури, періодично проводять зібрання, концерти, вечори пам’яті, видають альманах, беруть активну участь в організації проукраїнських акцій. Цікавою була моя перша зустріч з керівником цього Товариства Ярославою Хортяні. Так сталося, що з Російським культурним центром я познайомилася раніше, ніж з українським (у силу того, що Дебреценський університет підтримував тісніші зв’язки з росіянами.) Це викликало підозру в обережної пані Хортяні, і вона влаштувала мені іспит на патріотизм. Лише після 2-годинної розмови крижана леді посміхнулась, пригорнула мене й сказала: «Слава Богу, ти наша, а я спершу подумала, що ти російська шпигунка!» Варто зауважити, що вже тоді спостерігалася напруга між українцями й росіянами. Дебреценські бабусі повсякчас мені скаржилися, що в Україні дискримінують росіян і масово закривають російські школи, а один із співробітників Російського культурного центру на моє запитання, де знаходиться українське посольство, відповів, що воно переїхало поближче до своїх господарів – американців. На той час така поведінка мене дуже дивувала, і тільки зараз починаю розуміти, звідки родом увесь цей розбрат.

Відпочинок. Угорщина по праву вважається країною цілющих вод. Візитна картка країни – це термальні басейни. За угорськими законами термальними водами називають ті природні води, температура яких вища 30 градусів за цельсієм, а мінеральними тільки ті води, в 1 літрі яких міститься більше, як 1000 мг розчинених мінеральних речовин. Саме такі  води, що підіймаються на поверхню з великої глибини,  і наповнюють угорські лазні.

Термальна лазня в Дебрецені складається з трьох комплексів: Зимового павільйону, Літнього і Аквапарку. Кожен із них має більше десятка басейнів з різною температурою води і різним вмістом мінеральних речовин, поруч – до послуг сауна, перед якою басейн із гарячою та крижаною водою для загартування. Ціна (на період мого перебування) вкладалася приблизно в 20-30 грн. за  дві години.  Словом, комунізм. Тож недивно, що угорці віддають перевагу відпочинкові вдома – ходять у лазні, їздять на Балатон. Якщо ж їдуть за кордон, то, здебільшого, недалеко – в Польщу, Болгарію та Німеччину.

Шопінг. Угорці надзвичайно заощадливий народ, чому й нам можна повчитися, особливо в період війни та кризи. Кальвіністська культура привила їм скромність в одязі. Вони майже не носять золота, хутра та шкіри. Люблять простий і зручний одяг. Навіть викладачі університету часто ходять на роботу в кросівках та джинсах. Ажіотаж спостерігаємо тільки в китайських магазинах та секонд хендах. Дорогі магазини стоять, мов музеї, там лиш зрідка можна зустріти відвідувачів, і то, здебільшого, іноземців. Продукти скуповують вдумливо, враховуючи калорії, холестерин і вартість, постійно слідкують за акціями, беруть тільки там, де дешевше.

Традиції.  Дебрецен вважають протестантським Римом. Тож представників цієї релігійної гілки тут найбільше. Центральний храм міста саме протестантський. Втім, є там і католики, і православні, і кришнаїти і, навіть, новомодна течія – рейки. Православного храму в Дебрецені немає, тож віруюча громада (переважно з росіян) відправляє літургію раз на місяць в кальвіністському храмі. Що цікаво, правлять головним чином угорською, священик ледь знає російську (а як сповідатись?), на кліросі – протестанти (хоча в літургії є момент, коли «оглашенні» мають покинути службу). І все це благословляється. Чудово! Не розумію тільки, чому українська мова відповідно до директив  нашого Патріарха Московського «не підходить» для богослужінь.

Однією з традицій Дебрецена є карнавал квітів. Дійство живописне, але варварське. На одноденну забаву знищують тонни квіток. Кожна організація мусить спорудити гігантську композицію на колесах, що рухатиметься по заданому маршруту. Місця на балконах, де видно цю красу, господарі здають заздалегідь. Добре тільки, що це відбувається раз на рік. А от ярмарок у Дебрецені двічі на рік – весною і восени. 

Ландшафт.  Усі будинки сірі, цегляного кольору або брудно-жовтого. Як на мене, це створює депресивне враження. Проте зелені й квітів у місті багато, воно буквально тоне в цвіту сакури, жовтої акації, гліцинії та балконних петуній, герані. Сам Дебрецен знаходиться в низині, але в Угорщині є й гірські регіони.

Поїздки. Не можу похвалитися, що я часто мандрувала по Угорщині, але ті місця, де я була, справили на мене незабутнє враження – це Будапешт (особливо його Парламент), Ліллафюред (казковий замок поміж гір), Егер (фортеця, православний храм, мінарет), Ніредьгаза (там знаходиться один із найкращих зоопарків Європи), Сентендре (місто художників та майстрів), Хортобадь (природний степовий заповідник).

Євроінтеграція. Мене часто запитують, чи покращилося в Угорщині життя після вступу в Євросоюз.  Пам’ятаю, як раділи угорці з цієї нагоди. Відразу ж збільшилася зарплата в два рази. Але через місяць намалювалися такі податки, що на руки люди отримували менше, ніж до вступу в Євросоюз. Утримування нежилих квартир стало нерентабельним через великі платежі за центральне опалення (не допомагали навіть квартиранти), тож люди масово продавали зайве житло. Незаперечний плюс – це можливість мандрувати по всій Європі. От і все.

 Тетяна Івашкевич

 



Обновлен 22 июл 2015. Создан 18 июн 2015