мистецькі вечорниці

Пушики-Мурмулушики




         Жили-були троє маленьких кошенят і один великий рудий  та злий кіт Вурдалак Муркович. Усі вони були знайди, тобто ті, яких не дуже чуйні люди викинули на вулицю. Господарка їх підібрала, відігріла, і за це вони їй дякували кожен по-своєму. Рудий, якого теж колись знайшли маленьким і беззахисним, швидко виріс і перетворився на звичайнісінького вуркагана. Десь глибоко в душі він був досить добрим котиком, і, навіть, на початках забавляв дрібних, з його погляду, сородичів: грався з ними, вилизував, навчав котячої грамоти. Але згодом…згодом його обмежили в свободі, перестали пускати на вулицю, оскільки він мав одну нездоланну слабкість: понад усе любив полювати на домашніх птиць: курчат, каченят, гусенят та інші смаколики…Добра цього влітку в селі було безліч, але люди чомусь не хотіли ділитися  з Рудим. За це його прозвали Вурдалаком і посадили під домашній арешт. Це страшенно лютило Мурка, а найбільше те, що малі кошенята гуляли, де їм подобалося. З часом він так зненавидів дрібних, що почав їх дубасити важкою лапою. Звичайно, йому за це теж перепадало.

        Кнопєка–Мурчіпєка, або просто Кнопик, Кноп був улюбленцем господарки. Виглядав він, мов іграшка, дуже маленький і ласкавий котик. Кноп теж мав свою слабкість, любив усіх чепурити-вилизувати, тобто себе і двох своїх сестричок. Мурчав він із переливами, ніби гірське джерельце, і від цього мурчання ставало в усіх на душі хороше. Кнопєка був природженим терапевтом, лікував усіх від злоби, ненависті, страху…Як тільки рука торкалася його біло-попелястого хутра, у людей покращувався настрій, а за ним і здоров’я. Пристрастю Кнопєки були, щоправда, горобці. Він їх ловив нещадно і вчиняв над ними самосуд. Це, мабуть, було єдиним його недоліком.

        Пушка-Муркотушка – киця фотомодель – сіренька, пухнаста, з великими розмальованими оченятами, легенька, мов пір’їнка, і надзвичайно ніжна. Пушка знала про свою непересічну красу і щоразу  не забувала її демонструвати, приймаючи вигідні пози і кліпаючи зеленими горошинами. Усі, хто її бачив вигукували: «О Боже, яка неймовірна кішечка!» «А я така!» – думала Пушка і грайливо потягувалася, щоб її гладили.

        Білушка-Мурмулушка найменша з них, і з усіх вона в своєму маленькому житті найбільше настраждалася. Її знайшли знесиленою від голоду в пекучий мороз з обмерзлими вушками й носиком. Кругом рискали голодні страшні пси, від яких повсякчас їй доводилось відбиватись. Тож у характері Білушки яскраво виявлявся «бійцівський дух». Вона від усіх відбивалася, найперше – від Кнопєкового лизання, ревно захищала свою їжу, гарикаючи навіть тоді, коли поряд нікого не було. Втім, на чужий харч вона ніколи не зазіхала, перенісши голод і холод, жадібною вона не стала. Білушка єдина з цієї компанії не визнавала жодних ласк. Її не можна було навіть погладити, оскільки гострі, мов голочки кігті, вона принципово не ховала, залишаючи на тілі у сміливців глибокі царапини. Так вона чинила зовсім від зла. Потім дуже хвилювалася і намагалася зализати рани. Ну така вже в неї була манорія! Погляд у Білушки був трохи сумний, задумливий, вона нікого не ловила, окрім жучків, і надзвичайно любила мандрувати. Ото задере хвостика – і піде вздовж селом, дивуючись, який великий світ! Інколи її знаходили аж на кінці вулиці, де вона стояла і зачаровано розглядала якусь квітку чи мурашку. Ще вона єдина з кошенят уміла говорити. Якщо усі коти мурчать та м’явкають,  то Білушка  говорила: «Вур!» Це було її універсальним словом, воно означало ВСЕ: «Дайте чогось смачненького!», «Випустіть мене на вулицю!», «Припиніть мене гладити!» і т.д. Така у нас котяча компанія!

        Одного разу Пушка стояла біля калюжі і розглядала себе у воді. «Ой, яка я гарненька!»  – думала Пушка, тупцюючи навколо свого відображення. Аж тут гульк – із-за кущів намалювався Хитрий Лис. «Ага, –  вирішив він, –  то це ж чудова котлетка!  Треба тільки заманити її в якесь приміщення, щоб вона не втекла на дерево. Інакше – шансів нуль.»

–        Доброго ранку! – привітався лісовий гість.

–        Ой, здрастуйте, – знітилася Пушка, що її застукали за самолюбуванням.

–        Я бачу, ти гарненька кішечка, але до сусідської кішки тобі ще ой як далеко! Та  вже що красива, то красива. Просто – пані!

–        Правда? – дивувалася Муркотушка. – Ой як би я хотіла її побачити, хоча б одним оком. Може я навчуся в неї якихось жіночих премудростей. Ась?

–         Та, будь ласка, зайди он в ту комору, там і побачиш,  – підбадьорював Лис.

Наївна Пушка спрожогу кинулася в комору. Лис за нею. Але раптом подув сильний вітер, двері грюкнули й зачинились. Пушка опинилась взаперті.

 

        «Дурний Кнопєка, дурний Кнопєка, – каркав ворон, – поки ти тут бавишся з горобцями, твою сестричку скоро з’їдять. От нерозумний кіт!» Кнопєка прислухався : «Та це ж про Пушку!» Він уважно вислухав старого Каркарона і засумував. Відкрити комору він не міг, прогнати Лиса теж. Сумний та невеселий Кнопєка подринзяв додому. Він спробував усе розповісти господарям, та ті виявили верх нерозуміння: то кидали йому ковбасу, то гладили, але зовсім не розуміли, що треба рятувати Пушку-Муркотушку. Допомога  прийшла з неочікуваного боку. Старий Мурко наповратився допомогти. Вкупі з Кнопєкою вони перехитрили господарів, вирвались на волю, а потім Мурко виліз на дерево й звідти стрибнув Лису на голову. Лис злякався і кинувся бігти. Пес Жучик, угледівши таку розвагу, побіг за ним і погнав його аж до лісу…

 

        Залишалось визволити Пушинку. Цю місію поклали на Білушку, що вміла розмовляти. Білушка відшукала господарів і своїм «ВУР!» привела їх до комори. Господарка не зовсім розуміла чому, але запідозрила, що Білушка хоче там ловити мишей.  Відкрила дверцята, а звідти вибігла перелякана красуня Пушка. Усі коти  взяли її на добрі кпини, сміялися з її довірливості, самозакоханості та нерозсудливості. Втім, усі були щасливі, що Пушка знову з ними – жива, прекрасна і неушкоджена. Господарка теж була задоволена, що знайшлася її мала пропажа, але вона навіть не підозрювала, у яку халепу ледь не вскочила Пушинка. «Перемога в єдності!» – підсумував Старий Каркарон. Добре, коли в біді усі стають одним цілим.

 

Тетяна Івашкевич



Создан 29 июл 2015