мистецькі вечорниці

Руслан Бобуров: герой, воїн і просто людина




       23 березня нашому Героєві Руслану Бобурову виповнилося б 50 років. Усі ми знаємо його як хороброго воїна, легенду батальйону «Айдар», але мало хто може розповісти про Руслана-людину. Односельці, що спостерігали за ним здаля можуть тільки звести плечима: «Дивний він якийсь!» То на День перемоги в німецькому кітелі їздив по Катеринополі на мотоциклі, то відмовився майже від усіх своїх пільг як воїн-афганець, навіть соромився їх, бо вважав війну в Афганістані загарбницькою, то лякав катеринопільську міліцію своєю екстравагантною поведінкою, роз’їжджаючи по містечку з червоно-чорним ОУН-івським стягом (а люди думали, що з сепаратистським!). У загальноприйняті рамки він явно не вписувався. Але це тільки поверховий погляд на Руслана.

       Більшість видань тиражують думку, що «Німцем» Руслана назвали випадково в «Айдарі». Але це не так. Руслан дуже поважав німців. Звичайно не за те, що розв’язали жорстоку війну, а за дисципліну, порядок, за те, що німецьке командування набагато краще ставилося до своїх солдат, ніж наше, яке часто використовувало людей як гарматне м'ясо. І ще йому дуже пасувала німецька форма, голубі очі, німецький пасок ─ ну чим не арієць? Тож і прозвали «Німцем», хоча насправді рід Руслана походив від тюрків і правильна форма прізвища Бабуров (від перського bābr «тигр»), а не Бобуров. Бобуровим Руслан став по паспорту, з тим і жив. Зі спогадів Руслана, його дід (по батьковій лінії) переїхав на Україну із Душанбе (Таджикістан). А побратим Руслана по «Айдару» афганець Абдула взагалі висловлював припущення, що він погодить із роду Бабура (1483-1530) ─ правителя Індії й Афганістану, засновника імперії Великих Монголів. Якщо так, то це вже на межі містики: нащадок правителя Афганістану воював у Афганістані у складі радянських військ, а його побратим-афганець Абдула воював поряд з ним  в АТО, відстоюючи цілісність України…Виступаючи на роковинах смерті Руслана, Абдула говорив: «Вы не думайте, что вы уже независимы. Бой за вашу независимость только начался. Он сейчас идет. Рус боролся за вашу независимость. Он был храбрый воин. Сначала мы его не воспринимали всерьез. Но когда увидели его в бою,  увидели, как он обращается с оружием, многие поняли, что в сравнении с ним ─ они пацаны».

       Останнім часом на проросійських сайтах пропагується думка, що «Айдар» ─ це «неонацистське банд формування», а всі його члени ─ «бездушні нацики й карателі». Така позиція дивує й обурює. Руслана Бабурова друзі згадують, як людину, що й мухи даром не образить. Так Анатолій Гриценко згадує:

─ Руслан був людиною виняткової душі. Йому колись маленьку кішечку в Києві подарували, то він її не викинув, у пазусі (щоб не змерзла) привіз додому, хоч часто у самого не було шо їсти. Так він і глядів її. Потім пухнаста десь ділася, видно знайшла собі більш заможних господарів. А Руслан усе бідкався, де вона. Згодом прийшла, десь через рік, усіх мишей йому виловила. «Це вона мені так віддячила, шо я її не викинув», ─ радів Руслан. Був ше один цікавий випадок. Як потомственному тюрку подарували Русланові  козу і кілька баранів, щоб він їх вигодував на м'ясо. Руслан тішився, як дитина. Мріяв про баранину, шашлики, а потім подався десь у мандри. Спершу цих баранів він доручив мені (я кілька разів їздив їх годувати), а потім завіз їх до Юрка. Юрко мучився з ними дуже довго. Один із баранів взагалі озвірів, кидався, не давав навіть у хату зайти. Юрко терпів-терпів і виніс йому смертний вирок. Позвав хлопців, зарізали барана, нажарили шашликів, а тут і Руслан де не візьмись. «Шо це за м'ясо?» ─ «Та це ж ми твого барана зарізали, хотів шашликів ─ їж!»─ «Шо Ваську? Іроди! Я Ваську їсти не буду!» ─ Виходить, Рус баранів просто так годував, щоб були. Так він до баранини і не доторкнувся, хоч і тюрк. Була ше одна історія, зв’язана з тваринами. Це вже після смерті Руса. Іду я якось на кладбище, щоб його провідати. Звідкись вибіг страшнючий худий і голодний пес. А в мене з собою хліб був, кинув хліба, а він навдьор, я знов кинув шматок, а він тікає. Приходжу до Русової могили, а той пес біля неї сидить і дивиться на мене. Ще відламав йому шматок паляниці ─ з’їв, потім ще і ще їв. Уже не тікав. З часом Юля, донька Руслана, розповіла, що якийсь собака так і вмер біля могилки батька. Видно, оберігав її. Нікуди йти не хотів.

            Багатьох людей також вражало ставлення Руслана до грошей. Він їх ні за що не мав. Є гроші ─ тратить або роздає, нема ─ живе на хлібі й воді, інколи просто на воді. Навіть воював у «Айдарі» довгий час тільки за харч і цигарки (ну і, звичайно, з Україною в серці!), бо не був до кінця оформлений. Зарплату йому давали тільки кілька разів, і ту він відразу ж роздав. Так Наталя Пшенянік після смерті Бобурова написала у Фейсбуці: «Пару тижнів тому Саша та Руслан приїхали до мене в гості в м. Сєверодонецьк. Тоді Руслан спитав, де знаходиться Приват. Я розповіла, і він пішов. А Кралюк Саша розповів нам, що Німець постійно відправляє свою зарплату родинам загиблих, і того разу пішов відправляти. От такий він був Німець! Сміливий і безмежно щедрий. Неперевершена була людина. Герой!».

            У мирний час Руслан теж «не дружив» з грошима. Люди часто скаржились: «Прийде, зробить якусь роботу, і неабияк, а кваліфіковано, а дійде до розрахунку, Руслан ніяковіє, називає ціну вдвічі меншу, ще й оправдовується : «Та ви ж мене годували, то те, то се».

Таким був наш Руслан «нациком» і «карателем», а те, що вбивав ворогів, то він був так вихований, як чоловік, патріот зі зброєю в руках захищати рідну землю.

            Слава Герою і вічна пам'ять неперевершеній людині!  

 

Тетяна Івашкевич



Обновлен 24 мар 2016. Создан 23 мар 2016