мистецькі вечорниці

Чи потрібно жертвувати на церкву?




 

        Нещодавно в місцевій пресі з’явилася публікація на тему церковних пожертв. Журналістка розмірковує над тим, що у нас народ бідний, голодний, а священики їх обдирають до нитки: за хрестини ─ плати, за вінчання ─ плати, за здравіє ─ плати і за похорон теж плати. На перший погляд усе виглядає ніби так. Але тільки на перший погляд. Так можуть розмірковувати люди, які може раз-два на рік ходять до церкви. І взагалі церковне життя їм чуже й незрозуміле. Вони навіть не замислюються, за що будуються, ремонтуються, опалюються, освітлюються церкви, за що має жити сім’я священика, який не має ані зарплати, ні пенсії. Про це шанована журналістка промовчала, як і промовчала, що її газета отримала від району 100 тисяч гривень дотації на рік, промовчала, що в її виданні маленьке оголошення або вітання коштує приблизно 50 гривень (і бабусям, про яких вона так турбується, знижок немає!), забула і про те, що брала з церковної громади по 500 гривень за невеличку статтю на православну тему. А могла б робити, зауважте, усе це безкоштовно! Адже, на відміну від священика, у неї є і зарплата, і пенсія (буде), і державна допомога, і передплатники, та й редакцію вона ремонтує й опалює не своїм коштом.

Звичайно, тема «церковних поборів» має своє обґрунтування. Не всі священики однакові. Є, очевидно, й такі, що ставляться до свого служіння, як до бізнесу. У них високі замки, найдорожчі машини, у декого, кажуть, навіть яхти є. Але це знову ж таки ─ проблема більше суспільства, аніж священика. Він же ні в кого нічого не відіймає. Самі несуть, везуть, жертвують. А могли б піти до того, хто дійсно Богові й людям служить. У нас свобода віросповідань. Та й церков багато.

Цікаво, що більшість прихожан (тих, що постійно ходять до церкви) на своїх батюшок не нарікають, бо знають, який тяжкий хрест ті несуть.

       Так, батюшка Віктор зі Свято-Михайлівського храму в Катеринополі усе життя будує й удосконалює свою обитель.

─ Якби не він, то ми й досі молилися б в отій хатинці, що була місці фонтанів, ─ каже прихожанка Надія. ─ Скільки він виходив, скільки вибігав, скільки кланявся начальству, щоб допомогли. І тепер не може вгамуватися: подивіться, який двір у нас весь у розах, церква, як лялька, чистота скрізь, порядок, провів євроопалення, піролізного котла підключив. Побачив, шо фрески мокріють і люди мерзнуть, затіяв стіни мінватою й гіпсокартоном обшивать.  Усе за літо й осінь зробив. Зараз прихожани скаржаться, шо жарко в храмі. (Сміється). Аби не холодно! Зате тепер і в люті морози дітей хрестити не страшно. А взимку, шоб нам було тепло, так батюшка два рази на ніч ходить дрова підкидать. А з 8-ми на службі інколи до двох, до трьох. Пожертви? Та шо ми там на церкву кидаємо по гривні, дві…Хто не має, то й копійки кине. А нема копійок, то й так помолиться. Він не раз нас повчав: є можливість ─ жертвуйте, а нема ─ то нема, нема за шо свічку купити ─ так беріть!

        Отець Віктор (настоятель Свято-Михайлівського храму, Катеринопіль):

─ У цьому році ми обшили 600 квадратів церкви мінватою й гіпсокартоном. Один лист гіпсокартону коштував 120 гривень, рулон вати ─ 500. Для опалення церкви треба до трьох машин дров, кожна коштує 3, 500 гривень. Посчитайте, хто там любить чужі гроші считать. Правда, нам багато й помагали. Хто гроші жертвував, хто матеріал готовий привозив, хто роботою помагав. Але грошей все рівно багато пішло. Ну та й що? Зате тепер в церкві тепло. Усе на славу Божу!

       Отець Іван (настоятель храмів Покрови Пресвятої Богородиці (Вікнине, Гончариха), Івана Богослова (Кайтанівка), церкви Різдва Івана Хрестителя (Катеринопіль):

─ Ми своїх прихожан не силуємо до великих пожертв. Люди жертвують по гривні, дві, хто скільки може й хоче. А немає грошей, то я й так помолюся, буває, що записки без грошей подають. І ховати інколи доводиться своїм коштом, навіть труну купувати. Різні ситуації в житті бувають. Звичайно, без пожертв церква не виживе. Нас ні держава, ні єпархія, як дехто думає, не фінансує. На жаль, є недобросовісні священики, які встановлюють високі тарифи на церковні треби, через них люди відвертаються від храму Божого. От недавно я був півтори місяці в зоні АТО (під Попасною), там багато віруючих хлопців, а до церкви не всі  йдуть. Питаю, чому? «Бо ми розчарувалися в священиках ще дома, вони ніби живуть на милостиню, а їздять на дорогих машинах», ─ відповідають.─ Цікаво, що поряд зі мною служив там військовим капеланом греко-католицький священик, попри різні конфесії, ми з ним здружилися й досі спілкуємось. Шкода, що так не завжди буває,─ підсумував розповідь отець Іван.

       Зауважу, що є церковні треби (сорокоуст, молитви на півроку, рік), які коштують недешево (25, 50, 100 гривень), але й відповідальність на священика за них лягає неабияка. Адже молитися за людину потрібно щодня, не залежно від того, є в тебе час чи немає, і як ти себе почуваєш. Думаю, що небагато мирян взяли б на себе таке зобов’язання, навіть, якби їм дали 100 гривень, адже й за себе та рідних часто молитися буває лінь. Щодо хрестин, вінчання та поховання, то все, насправді,  залежить від ситуації. Дуже часто буває, що люди святкують хрестини або вінчання у дорогому ресторані, витрачаючи тисячі, а на священика нарікають, що він узяв з них 200 гривень за проведення обряду. Переконана, якби ці люди були дійсно віруючими й уцерковненими, то подібних нарікань було б набагато менше, оскільки, по-перше, вони б проводили цей обряд у духівника, якого поважають і якому довіряють, а по-друге, священики здебільшого добре знають свою паству, як і те, з кого можна взяти пожертву, а кому, навпаки, треба її дати, або просто провести обряд безкоштовно. Коли ж люди згадують про Бога й церкву раз на рік, тоді й виникає багато непорозумінь та нарікань.

 

Тетяна Івашкевич



Создан 27 апр 2016