мистецькі вечорниці

Ранню смерть поету Миколі Штепану наворожила циганка




       23 травня 2016 року нашому землякові, поету Миколі Штепану виповнилося б 38 років. Він не надрукував жодного рядка за життя, хоч його однолітки добре знали, що він пише вірші, кладе їх на музику і потім співає під супровід гітари.

Хлопець прожив усього 20 років. Для когось це, мабуть, дуже мало. Але не для Миколи. Найвища заповідь, як ми знаємо, на світі ─ це любов. Микола Штепан її освоїв достеменно.

       "Говорять, є всебічно обдаровані люди. Він був обдарований всім: і ростом, і красою, і здібностями, і, найголовніше ─ глибокою доброю душею. Цю душу Ви зможете відчути в його віршах," ─ написав у передмові до першого збірника близький друг поета Григорій Вагапов. Цю ж думку поділяють й інші земляки."Він любив усе й усіх, що його оточувало: кохану дівчину, померлу маму та бабусю, турботливого татуся, що замінив йому майже всіх родичів, рідний Катеринопіль, працьовитих земляків, учителів, сивочолих ветеранів, Україну, кошеня у парку, калинову гілку… Цією любов’ю насичений кожен рядок його віршів. Так могла любити тільки дуже велика і щедра душа. Можливо тому Бог його від нас так рано забрав. Такі люди більш достойні Неба, ніж нашої грішної землі,"─ каже Меланія Кирилівна Заремба, вчителька української мови та літератури з Катеринополя. Вона хоч і не навчала Миколу, але часто присвячувала йому уроки з літератури рідного краю, водила школярів на кладовище провідати юного митця.

       "Його життя чимось нагадує житія святих", ─ вважає шанувальниця віршів юного поета Олена Григоренко. Перефразовуючи Василя Стуса, він "жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльонів, каяття" і раптом ─ смерть, несподівана, жорстока й підступна. 14 листопада 1998 року, відгулявши на весіллі у друзів, хлопець зник, а знайшли його тільки (через три місяці) в лютому вже 1999 року в рідному Тікичі…13-го лютого поховали. Обірвалась остання надія в згорьованого батька, Миколи Миколайовича, який пережив сина на кілька років (помер у 2001).

       Я пам’ятаю, як батько приходив до нас додому, виливав душу, тужив, а ми з татом ніяк не могли його розрадити, бо самі були під тиском маминої смерті. Я ніколи не бачила цього хлопця, але серце краялося від того, як за ним побивається його батько. Це був такий невимовний біль, що він мимоволі передавався й нам. Очевидно, уміння любити Микола успадкував від батька.

Як стверджував Микола Миколайович, на тілі у Колі були ознаки насильницької смерті. Але батько простив убивць свого сина. І це, мабуть, єдино правильне, хоч і неймовірно важке рішення, оскільки все: життя і смерть ─ у руках Божих. Нам не дано цього до кінця ані знати, ані зрозуміти. Як участь Іуди була наперед визначена, так, мабуть, усі ролі були наперед визначені, розписані й у цій страшній драмі. Відомо, багато християнських святих були прозорливими, окремі з них наперед знали годину своєї смерті, коли перестане битись серце або коли їх уб’ють, закатують, усе знали: і місце, й час, і, навіть, обставини. Але при цьому ─ вони жили, молились і смиренно чекали своєї участі. Молодий поет своєї долі не знав, але йому було попередження:

Казав мені тато не раз і не два:

"Не слухай ворожки, бо бреше вона".

А я на вокзалі без діла сидів,

З трьома діточками ворожку зустрів.

І я не повірив ворожки словам,

Її діточкам я дві гривні віддав.

Дивилась циганка на руку мою

Й сказала, що я над проваллям стою.

Що я загублю і життя, і красу,

І в татову хату я сум принесу.

Але ж набрехала ворожка мені.

Здав сесію я на п’ятірки одні.

Коли залікову я книжку віддав,

То тато від щастя мене цілував.

Варив мені їсти й записки писав,

Щоб я до грамини усе виїдав.

І я зрозумів, виїдаючи плов,

Що є одна правда ─ це тата любов ("Ворожка").

       На жаль, чи на щастя молодий Микола не надав значення циганчиним словам, і, мабуть, правильно зробив. Але життя показує, що деякі люди з’являються на нашій стежині не випадково. Шкода тільки, що ворожка не сказала або не знала, як уникнути хлопцеві його сумної участі. Але, найімовірніше, її не можна було уникнути. Хочу вірити, що таку високу ціну Микола заплатив недарма, і його душа знайшла довгоочікуваний спокій.

       Моторошно стає, коли думаєш, що за кілька років померла майже уся сім’я поета. Спершу мама, потім одна з бабусь, потім він загинув, врешті помер і батько. Брат по батькові теж загинув трагічно ─ втопився. Інший брат по батьковій лінії, слава Богу, живий. Хто знає, чи це родове прокляття, чи просто такий збіг обставин. Одне очевидно ─ занадто багато горя на одну родину.

Ми провідали могилку поета на Трійцю, під час поминальних днів. Видно, друзі, а, можливо, й хтось із родичів, не забули про нього. На могилі лежали свіжі квіти і стояли чотири стаканчики по різних кутках… Допоки живе пам’ять про Миколу Штепана, живе і він.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ



Обновлен 22 окт 2016. Создан 21 окт 2016