мистецькі вечорниці

Микола Штепан і його вірші: ніжні, правдиві, щирі та юні




 

       Микола Штепан ─ юний поет з надзвичайно дорослою душею. Він прожив усього 20 років і загинув при загадкових обставинах (23. 05 1978 – 14. 11. 1998), але залишив по собі дві збірки віршів та найтепліші спогади у земляків-катеринопільчан. Він умів палко любити (людей, природу, Батьківщину), але умів і палко ненавидіти (хабарництво, кумівство, продажність, підлабузництво). Про це, власне, й розповідають його вірші. Вони надзвичайно автобіографічні, інколи ритмічно недосконалі, але надзвичайно щирі й відверті.

       "Микола Штепан – поет рідкісної якості – безоглядної щирості. Усе в нього справжнє, навіть огріхи: штампи, любовні сентенції, конструкції незграби. Але це зворотний бік поетичної медалі. Лице її – душа. Думаюча, доскіплива", – пише критик Володимир Базилевський.

У цьому й полягає основна цінність поезії молодого митця. Окремі вірші Миколи Штепана вражають такою глибиною, життєвим досвідом, що мимоволі починаєш сумніватися, що це писав 20-річний юнак. Однією з перших таку думку висловила Лариса Кожушко ─ упорядник поетичної збірки "А стежки через пам'ять… " "У Миколи є такі вірші, які важко повірити, що написав 20-річний хлопець. Тому я запитала якось Миколу Миколайовича, чи це бува не його поезія? Він розсердився. Цю ж думку, що в збірниках є вірші і старшого Штепана, поділяв, Таню, і твій батько (місцевий поет Яків Івашкевич ─"Віче") ",─ каже упорядниця.

       Я пам’ятаю, як ми татом обговорювали вірші Миколи Штепана. Звичайно, сумніви були. Чому двадцятирічний юнак так гостро переживав політичні колізії та корупційні схеми, коли в жилах його однолітків кипіла кров, а в серцях вирувала лише романтика. Тепер я розумію. Мабуть, тому, що душею він був старший свого календарного віку. Він 20 років прожив так, як хтось, можливо, 40. Ймовірно, поспішав жити, бо душа знала, що скоро піде. Звідси й такі серйозні вірші. "Ні, Микола Миколайович не писав віршів, писав тільки Коля. Писав і грав на гітарі, а однолітки збиралися десь у потаємному місці й слухали. Інколи ці вірші там і творилися," ─ каже ровесник Миколи Штепана (молодшого) Максим Молоков.

      Усі вірші Миколи Штепана опубліковані вже після його загибелі. Спочатку їх друкували в пресі, а згодом вони вийшли невеличким тиражем ─ двома збірниками ("А стежки через пам'ять…" та "Я із солов’їної породи"(2006)) силами небайдужих людей та за підтримки Катеринопільської районної бібліотеки. Ряд віршів поета увійшов також в альманах "Пробудження" ("Твори лауреатів літературного конкурсу "Любіть Україну", 2003).

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

 

Пропонуємо до вашої уваги кілька поезій Миколи Штепана, нагадаємо, що всі вірші написані до листопада 1998 року (тобто до моменту зникнення юного поета), а звучать, ніби про сьогодення…

 

Протяг

 

Читаю конспект й ненароком почулась розмова,

Що Дума Росії знов ставить питання про Крим.

Що сам Жириновський, відомий скандальний промовець,

Із мером Москви цей півострів вважають своїм.

 

З тієї трибуни народ закликають до бою.

Це ж саме співали і в нас в Україні, в Криму.

На нашій землі ─ і щоб бить нас в живіт головою?

У нас в Україні – щоб нам об’являти війну?

 

Та хто ж їм дозволив паскудити в нашій оселі?

І в душі зухвало плювати тобі і мені?

В три шиї їх гнать й поскидати у море із скелі

За їхнє нахабство і заклики їхні дурні.

 

Ми все пам’ятаєм: як нас, як собак, дарували

Цариці, й царі, щоб коханцям своїм догодить.

Ми волю відчули, від них незалежними стали.

Не лізьте до нас, бо ми вільними хочемо жить!

 

А вітер з Москви, як завжди, на нас холодом віє.

В той протяг попали Чечня, і Молдова, і Крим.

Як двері закрить, то не влізуть до хати злодії,

Й не вжалять промовці отруєним словом своїм.

 

***

Історія наша – це пам’ять про всіх, хто загинув.

Історія пишеться кров’ю і потом людей.

Історія в зморшках, в хворобі й в усмішці дитини –

Її не зітреш й не закриєш від неї дверей.

Історія нас розділила на дві половини:

Ті носять хрести, а ті Сталіна носять портрет…

В одних батогами в застінках написані спини,

А другі писали фальшивий на них документ.

Зійшлися дві долі у Умані біля Собору:

Обоє без ніг, жебраки, на візочках сидять…

В одного на грудях – хрести,

в другого ─ зірки і медалі,

Ненавидять світ цей і матом все криють підряд.

І чвертку на двох розпили й пиріжком закусили:

Якби ж то історію можна вернути назад.

Можливо б, солдати під церквою тут й не сиділи?

А хто знає? Можливий й такий варіант.

Історія знов на майдані колони шикує,

І різні знамена нам в руки дають ізгори.

Що люди загинуть – політиків це не хвилює:

Вони наживуться, а більшість піде під церкви.

 

 

 

***

Ви гарно розмовляєте, панове.

І демократія для нас і плюралізм.

Про все на світі ви розкажете в промовах,

Але немодним став для вас патріотизм.

 

Візьміть історію своєї вільної держави.

Хто тільки не палив її хлібів.

За рідну землю помирали, не за славу,

Й пани, й мільйони кріпаків.

 

За рідну пісню, і за рідну мову,

За рідну хату, і за звичаї святі.

Ішли на ворога й за спини не ховались

Й багаті, і не дуже, і прості.

 

Бо це земля свята! В ній батьківська оселя,

А в хаті цій колиска і рідня.

Пан виряджав синів і сам ставав, як скеля,

Ще й селянинові давав свого коня.

 

Чому ж тепер цих звичаїв не стало?

Лиш робітник і селянин до війська йдуть.

Чому ж своїх дітей ви поховали

За довідками, що за гроші видають?

 

Чого ж так гірко вони в вас хворіють?

Вони ж в вас ситі й п’яні день при дні.

Панове, люди зрячі й зрозуміють,

Не думайте, як в війську, то дурні.

 

Панове, не жартуйте із народом,

Це патріоти, не пустий бамбук.

Подумайте про ваші фабрики й заводи,

Бо навіть мило вилітає з рук.

 

Кошеня

 

Від природи максимум берем.

Підкоряємо її – і все це звем прогресом.

Геніальним вона створена Творцем,

Що доки ще диха під цим пресом.

В скверику маленьке кошеня

Треться об штани й на руки скаче.

Підставля трьохмасне лобеня.

Так пискляво нявка, ніби плаче.

Вусами лоскоче по лиці.

Оченята світять добротою.

Зазіваєшся – і кігтики в руці.

Фиркає, змагається зі мною.

Підбігають двоє хлопченят,

Чимось з кошенятком вони схожі.

Бігають, на руки хочуть взять,

Навіть очі подобріли у прохожих.

Розгулялися й забули про мамок.

Шелестять над ними осокори.

Раптом, як верескне хтось: "Синок!!! "

А голос, ніби постріл у "Аврори".

І ногами, і коліном б’є дитя

Лиш за те, що кошеня взяло на руки.

Мамко, мамко! Буде каяття,

Як дитятко перейме твою науку.

Все життя я з Мурчиком проспав,

Крім добра, нічим не заразився.

Відданість і щирість в нього перейняв,

Через нього і з природою я злився.

З осокора кошеня я зняв

І поніс в гуртожиток дівчатам.

Стільки радості в очах їх прочитав

Й зрозумів, що тут йому зростати.

Гарно їж і виростеш котом,

Зігрівай теплом людей хороших,

Заливай кімнату цю добром,

Бо цих якостей не продають за гроші!

Як тебе, природо, не любить?

Обдаровуєш й підтримуєш життя ти.

Як любов до тебе прищепить?

Може треба розпочати з кошеняти?

 

Етикети

 

Життя міняє застарілі етикети.

Вже не цілують кавалери дамам рук.

Сидять у кабаках прокурені Джульєтти

З холодним поглядом, неначе в хижих щук.

 

Їх обслуговують широкоплечі манекени,

Розбещені майбутнього творці:

Зухвалі рекетири й бізнесмени,

Надуті, наче їхні гаманці.

 

Тут бездуховність розпустила метастази,

Тут не сприймають почуття ні слух, ні зір,

Тут без вульгарності ніхто не скаже фразу,

Тут совість й тіло продається, як зефір.

 

Тут пропивається твоє й моє майбутнє,

Тут людяність вбивають ще в ікрі,

Тут з юних душ кують продажних трутнів.

Тупих й жорстоких, ніби псів в норі.

 

Тут продають і матір, і свободу,

Оцінять в доларах життя людське і кров,

Їм мало грошей, які вкрали у народу ─

Витравлюють порядність і любов.

 

Життя змінило етикети застарілі:

Ми старість не цінуємо й жінок.

Нас одягають у чуже, немов дебілів,

А наше рідне ─ затоптали ми в пісок.

 

 

У нас

 

Нас маршем ведуть в багно.

Плакати кричать: "Рай!"

Нам кинуть гниле стегно:

Хочеш – їж! Не хочеш – вмирай!

Пророків у нас повсюди.

І партій, і рухів ─ жах!

Захочуть – облиють брудом,

Захочуть – уб’ють в кущах.

У нас охоронці – на славу!

У нас міністрів – ріка!

Не знає ніколи права,

Що ліва робить рука.

У нас територія зони.

Гуде Чорнобиля дзвін.

Якщо одягнув погони ─

Застрелить любого він.

У нас демократія в крові.

Всі ми навчились кричать.

У нас горлянки здорові,

Бо польські супи їдять.

У нас безкоштовна освіта.

Та, якщо ти проліз у вуз,

Не матимеш свята, ні літа,

Бо в борги з головою загруз.

Мій народ підхопила під руки

Ринку стрімка течія.

Була б у нас власна наука,

Якби була совість своя.

 

 

Інні

 

Розійшлися двоє…

Люба, ми з тобою,

Як слова в порваних папірцях.

Там, де ми ходили,

Покосили сіно,

Лиш стерня в проколотих серцях.

Ти пішла в дорогу

Від свого порога

У студентську зграю гомінку.

А в моє віконце

Заглядає сонце,

Наче ти в ромашковім вінку.

Берегом іду я.

Трави розстелились,

Мов волосся по твоїх плечах.

І шепоче сіно:

Інна, Інна, Інна!

І росинка на твоїх губах.

Як тебе згадаю,

Спалахнуть гірлянди…

Як тебе зустріну –

Блискавка в очах.

Ти стоїш – красива,

Наче та троянда,

Що мене колола по ночах.

Там, де ти ступаєш,

Квіти зацвітають.

Ти ─ немов лебідка, я ж сіренький птах.

І шепоче сіно:

Будь щаслива, Інно,

З запахом троянди на вустах!

 

Комета

 

Вся преса на ногах. Хвилюється планета:

Злодії, прокурор, міліція й круті.

Із Всесвіту летить на нас якась комета –

Зробить Армагедон у нашому житті.

 

А нам на все плювать—ми, як церковні миші,

Нема чого втрачать, крім шкіри і кісток.

Чи зараз ми помрем, чи завтра світ залишим –

Нам піднесе життя лиш терновий вінок!

 

Ховаються в мішки і золото, і перли,

І кава, і ікра, і ароматний чай.

Всі погляди хапуг на космосі завмерли:

По блату дістають квитки в міфічний Рай.

 

А нам у пеклі жити і на Землі, і в Небі.

Не обікрали ми ні сиріт, ні калік.

Нас доля обмина й недопуска до себе:

То чобіт у лице, то куля в лівий бік.

 

"Комета на шматки земну розтрощить кору" –

Бояться прокурор, міліція, круті.

Везтимуть хабаря Всевишньому нагору –

Не хочуть перемін у їхньому житті.

 

А нам на все плювать – ми, як церковні миші,

Нема чого втрачать, крім шкіри і кісток.

Чи зараз ми помрем, чи завтра світ залишим –

Нам піднесе життя лиш терновий вінок!

 

На виставці квітів

 

Витинають саксофони і кларнети,

Нині всі в вечірньому вбранні.

На столах і на підставцях букети,

Й дощечки прибиті на стіні.

Квіти ці англійські, а ці – шведські,

Ці з Ізраїлю, ці з Чилі, ці із США,

Ці з Японії, а он стоять турецькі,

Ваблять зір, відпочива душа.

І жюрі по залу походжають.

Всі у імпорті і комірці стоять.

За красу оцінки виставляють:

Тому – десять, тому – вісім, тому – п’ять.

Премії вручили і дівчина

Виставку закрила і пішла.

Гімн програли "Ще не вмерла Україна".

…Та вона ж в цім залі й не була,

А на східцях!.. Дві бабусі з пом’яками,

Чорнобривцями й волошками стоять,

З м’ятою, любистком, ромашками,

Ніби прапор у руках держать.

Гордість нації до залу не пустили…

То які ж у дідька ви пани?

В Умані, у центрі України,

Наплювати на своє змогли!

А найбільшу я отримав насолоду

Не у залі, а на східцях, біля стін.

Дві бабусі, Ви душа мого народу!

Хочу Вам вклонитись до колін!

 

Цінності

 

Продивляюсь залікову книжку.

В ній оцінено мої знання.

Аж зніяковів – неначе в ліжко

Дівчина забралась без вбрання.

Розум мій оцінено у балах,

Наче на базарі огірки.

Люди! Як ми все-таки відстали!

Еволюція нас не змінила – і роки.

Розум – в балах! Ну а совість в чому?

Ми оцінимо? Який еквівалент

Ми продумаєм? Що візьмем за основу,

Щоб порядним випускавсь студент?

Як нам визначить його правдивість?

Чим заміряти душевну теплоту,

Людяність, повагу, справедливість,

Скромність і сердечну доброту?

Ми не знаємо таких еквівалентів,

І не цінимо ні дружби, ні жінок.

Через те в нас без оркестрів диригенти

Й нас до прірви наближає кожен крок.



Создан 22 окт 2016